Легендарний 7.92х57 Mauser. Частина 1

Цикл статей, присвячених популярним боєприпасам до нарізної зброї, ми починаємо з короткого опису легендарного патрона — 7.92х57, розробленого німецькою Комісією з випробування гвинтівок (Gewehrprüfungskommission) в лютому 1888 р.

«Народження» патрона, який згодом став одним з найпопулярніших військових боєприпасів і отримав широке поширення на комерційному ринку, відбувалося протягом тривалого часу і супроводжувалося постійними доробками та поліпшеннями протягом всієї його «кар'єри».
Попередник 7.9х57, стандартний німецький бойовий патрон другої половини XIX ст. 11.15x60R Mauser М71 зі свинцевою кулею вагою 25 г, мав непогані балістичні характеристики, але його головним недоліком в кінці 1870-х рр. вважалася значна маса, яка істотно обмежувала запас патронів при носінні. Тому німецький експериментальний полігон, який отримав у 1883 р. офіційну назву «Комісія з випробуванням гвинтівок» (Gewehrprüfungskommission, скорочено — GPK), почав розробку нового боєприпасу зменшеної ваги. Для випробувань була створена ціла серія дослідних патронів на базі гільзи 11.15х60R М71, дульце якої було обтиснене до калібрів 10.5; 10; 9.5 і 9 мм. Для калібру 9 мм були додатково розроблені різні варіанти гільз довжиною від 56 до 68 мм. Однак, за результатами експериментів, модна на той час концепція зниження маси боєприпасу за рахунок зменшення його калібру була відкинута німецькими фахівцями. Виявилося, що зменшення ваги патрона лише на 25% у стволах з нарізами повного профілю призводить до значного свинцювання каналу ствола, забруднення його пороховим нагаром і зриву куль з нарізів. У зв'язку з цим подальші експерименти із зменшенням калібру були визнані безперспективними.

Ідея оболонкової кулі

Проведені експерименти все ж дозволили німецькій випробувальній комісії зробити дуже важливий висновок про неможливість подальшого підвищення балістичних характеристик свинцевих куль за рахунок збільшення порохового заряду. Для кулі з високою початковою швидкістю був необхідний більш твердий матеріал, ніж свинець. Ідея створення оболонкової кулі пропонувалася ще у другій половині 1870-х рр. У 1876 р. фірма Lorenz з Карлсруе розробила кулю калібру 11.2 мм з мідною оболонкою. У 1878 р. оберстлейтенант Боде (Bode) з Берліна висловлювався на користь оболонкових куль. Величезний внесок у створення оболонкових куль вніс професор Фрідріх Вільгельм Хеблер (Friedrich Wilhelm Hebler) із Швейцарії. У тому ж напрямку працював і майор Рубін з Тюна (Швейцарія). Тим не менш, фахівці GPK вважали ідею оболонкової кулі не зовсім вдалою, оскільки побоювалися її руйнування в каналі ствола при пострілі. Тому німецькі розробки того часу були спрямовані на створення безоболонкової кулі з матеріалу-замінника свинцю. Для цих цілей був обраний вольфрам, що має велику твердість і таку ж питому вагу. Перших результатів домігся баварський майор Арманд Миег (Armand Mieg), член GPK у 1873-1879 рр. Інший дослідник, доктор Хуго Бішофф (Hugo Bischoff), в 1882 р. запатентував цілу серію куль з вольфраму. Однак експерименти в цьому напрямку були незабаром припинені, оскільки вольфрам виявився занадто дорогим і складним в обробці матеріалом для серійного виробництва. Тим більше, що у 1887 р. Арманд Мієг запатентував задовільну конструкцію оболонкової кулі.

Ера бездимного пороху

Наступні німецькі експерименти з оболонковими кулями показали, що димний порох сприяв швидкому забрудненню патронника і каналу дула гвинтівок, що призводило до неможливості продовження стрільби. Подальші експерименти були спрямовані на розробку нового гвинтівочного пороху, з таким же тиском при пострілі, як у димного Gewehrpulver 71, але з меншою швидкістю горіння. У 1879 р. Макс фон Діттенхофер (Max fon Dittenhofer) на фабриці в Роттвайлі (Rottweil) розробив бездимний нітроцелюлозний порох, що отримав назву R. C. P. (Rottweiler Cellulose-Pulver). В якості джерела целюлози німецький дослідник використовував деревину, на відміну від француза Вієлля, який застосовував бавовняний папір. До 1884 р. технологія виробництва нового пороху була в достатній мірі відпрацьована, і GPK допустив його до стрілкових випробувань. Однак R. C. P. виявився не досить стабільним, тобто був схильний до стрибкоподібного підвищення тиску при пострілі. У наступному році в GPK був представлений покращений варіант пороху R. C. P., розроблений Діттенхофером спільно з А. Мієгом на основі деревини черемхи.
В 1885-86 рр. професор Хеблер використав німецький порох R. C. P. для експериментів з кулями зменшених калібрів. Дослідні роботи Хеблера і теоретична база, яка доводить перевагу калібрів 7.5-8.0 мм, справили значний вплив на розробки німецької Випробувальної комісії і Арманда Мієга.
У лютому 1887 р. в GPK була доставлена новітня французька гвинтівка Lebel калібру 8 мм. Переваги французьких боєприпасів над дослідними німецькими розробками змусили Рейхсканцлера Фюрста фон Бісмарка (Furst von Bismark) віддати особисту вказівку про придбання зразка французького пороху для досліджень.

Новий патрон

Наступні зміни в німецькому експериментальному патроні були пов'язані з новими розробками майора Рубіна і професора Хеблера, які у 1886-1887 рр. провели ряд вдалих експериментів з безфланцевими гільзами і оболонковими кулями зменшених калібрів. На підставі інформації про ці дослідження в лютому 1888 р. в Шпандау була розроблена безфланцева гільза 8х57 вагою 10.9 г, що отримала позначення Hülse 88. Для підвищення міцності конструкції гільза мала один затравочний отвір і капсуль діаметром 5.5 мм. Вона виготовлялася з латуні, що містить 67% міді і 33% цинку.
Новий німецький патрон споряджався зарядом пороху R. C. P. вагою 3.05 м і кулею в мідній оболонці, покритої нікелем. Незабаром оболонку кулі стали виготовляти зі сталі, покритої мельхіором. Куля мала довжину 30.7 мм і вага 14.7 г. Між пороховим зарядом і кулею розміщувався картонний пиж товщиною 1.5 мм Патрон мав довжину 82 мм і вагу 28 г. Початкова швидкість кулі становила 584 м/с. 6 листопада 1888 р. цей патрон був прийнятий на озброєння німецької армії під позначенням Scharfe Patrone 88 (патрон зі звичайною кулею зразка 1888 р.).
На відміну від французів, які зосередили основні зусилля на розробці кулі до свого патрона 8х50R Lebel зразка 1886 р., німці, насамперед, намагалися створити перспективний боєприпас. У патроні M88 були втілені найсучасніші конструктивні і технологічні рішення того часу. Гільза без фланця з проточкою мала рівномірний обсяг і могла бути легко використана для автоматичного зброї. Оболонка забезпечувала відмінне входження кулі в нарізи і дозволила уникнути свинцювання каналу ствола. Цікаво відзначити, що німецька промисловість не змогла оперативно забезпечити мобілізаційний запас гільз нових патронів М88 для подальшого спорядження в арсеналах. Тому уряд Німеччини розмістив замовлення на гільзи 7.9×57 в Австрії. Протягом 10 років, починаючи з 1890 р., австрійські фірми Keller &Co. (м. Хіртенберг), Georg Roth (м. Відень) та Berndorfer Metallwarenfabrik Arthur Krupp (м. Берндорф) здійснювали поставки гільз 7.9х57 для німецької армії.

У пошуках «правильного» пороху

Незважаючи на революційну конструкцію, новий німецький боєприпас мав ряд елементів, які потребують суттєвого доопрацювання. Основною проблемою Patrone 88 був порох R. C. P. з обмеженим терміном зберігання і дуже чутливий до вологості навколишнього повітря. Після тривалого зберігання на складі патрони з цим порохом мали знижену початкову швидкість. У 1888 р. німцям вдалося провести детальний аналіз французького військового пороху. Дослідження показали, що він виготовлений з нітрованого бавовяного паперу і має кращі характеристики, ніж R. C. P. Дослідний порох, скопійований з французького, при навісці 3.02 г повідомляв кулі вагою 14 г початкову швидкість 620 м/с. Після доробки, у квітні 1889 р. новий порох був прийнятий на озброєння німецької армії під позначенням Gewehr-Blättchenpulver (гвинтівковий пластинчастий порох), скорочено — Gew. Bl. P. Разом з ним була прийнята нова модель гільзи з двома затравочними отворами. Тим не менш, цей тип пороху незабаром був визнаний незадовільним. При тривалому зберіганні на складах порох Gew. Bl. P. поступово ставав більш потужним, схильним до детонації. Для усунення цього небезпечного явища в процес виготовлення порохового складу ввели окрему операцію — парафінування. Однак ця міра не вирішила проблему до кінця, оскільки покращений порох при нормальній початкової швидкості кулі все ж створював більший тиск порохових газів, що на 100 атмосфер перевищував стандартний. Задовільне рішення в пороховому питанні з'явилося лише в листопаді 1895 р., після того як порохова фабрика в Шпандау розробила нітрогліцериновий Versuchspulver 436 (дослідний порох 436), що містить близько 1% сірчаного ефіру і таку ж кількість камфори. Постановою Королівського військового департаменту від 24 квітня 1899 р. порох 436 був прийнятий на озброєння. Позначення його залишилося колишнім — Gew.Bl.P. Пізніше його назву розширили до Nitrozellulose-Gewehr, Blättchenpulver (2х2х0.45), тобто нітроцелюлозний гвинтівковий пластинчастий порох з розмірами сторін 2х2х0.45. Іноді у військовій документації та спеціальній літературі зустрічається інше позначення цього пороху — Gew.Bl.P. 436, яке не є офіційним, але існує для відмінності від колишнього сорту пороху.

Посилення гільзи

Другим проблемним компонентом німецького патрона М88 була гільза — визначний конструктивний елемент будь-якого боєприпасу. При тривалому зберіганні на складах Hülse 88 розтріскувалися в дульці і в районі проточки через значне внутрішнє напруження металу після витяжки. Для усунення цієї проблеми застосовувалися різні рішення — додаткове керніння дульця для поліпшення фіксації кулі, зміни в технології витяжки гільзових заготовок, введення операції свердління затравочних отворів замість пробивання, застосування додаткової операції відпалу дульця, заміна складу гільзової латуні на більш м'який сплав, що містить 72% міді і 28% цинку. На кожному етапі цих технологічних поліпшень до патрона послідовно приймалися нові моделі гільз — Hülse 88 n/A (Neue Art — нового типу) і Hülse 88 n/A. (з крапкою в кінці позначення). Після появи на озброєнні німецької армії кулеметів у жовтні 1901 р. до патрона М88 була прийнята нова гільза з посиленим донцем — Hülse 88 E. Повна її назва Einheitshülse 88, тобто «єдина гільза зразка 1888 р.», оскільки вона була призначена для використання, як з гвинтівками, так і з автоматичною зброєю. Для відмінності даного типу гільз від попередньої моделі в її маркування був включений додатковий символ — літера «Е». У 1912 р. для стандартизації з патроном із гостроконечною кулею 8x57JS (Patrone S) для патрона 8х57Ј була прийнята нова гільза Hülse 88 S. Її конструкція була аналогічна гільзі S-Hülse Patrone S, за винятком внутрішнього діаметра дульця, розрахованого на спорядження кулею М88. Маркування гільз М88 S містило позначення типу — 88S, де буква S, можливо, позначала місце її розробки — Шпандау (Spandau). Остання модифікація гільзи до патрона М88 — Hülse S67, була прийнята під час Першої світової війни. Для економії дефіцитного металу в складі гільзової латуні зменшили вміст міді до 67% і, відповідно, підвищили вміст цинку до 33%. Маркування на донцях гільз S67 також включало позначення її типу — S67.

Нова куля

25 березня 1905 р. на озброєння німецької армії прийнято новий патрон 7.9х57 з легкою загостреною кулею S (Spitzgeschoss, від німецького spitzen type — загостреного типу, geschoss — куля) під позначенням S-Patrone. За даними фірми DWM, винахідником нової кулі став німецький конструктор Артур Гляйніх (Arthur Gleinich). Серійне виробництво патронів нового зразка розпочато приблизно з жовтня 1905 р. Патрон мав легку кулю вагою 10 г і збільшений пороховий заряд. Відповідно початкова швидкість патрона з кулею S зросла майже на 50% у порівнянні з патроном Model 88 (V25 М88 — 577 м/с і V25 S — 860 м/с). Траєкторія польоту гостроверхої кулі стала більш пологою, що зробило необхідним переробку прицілів гвинтівок під новий патрон.
S-Patrone споряджалися в латунні суцільнотягнені гільзи Patronenhülse S (S-Hülse). Форма гільзи — пляшкова безфланцева. Склад гільзової латуні — 72% міді і 28% цинку. Діаметр кулі S становив 8.2 мм, тобто на 0.12 мм більше, ніж у патрона M88. У зв'язку з цим діаметр дульця гільзи нового патрона був трохи збільшений. S-Hülse мала капсульне гніздо з центральною наковаленкою і двома похилими затравочними отворами.

Економ-варіант

У 1915 р. у зв'язку з необхідністю економії дефіцитної міді для спорядження Patrone S була прийнята нова модель гільзи Hülse S67, яка виготовлялася з латунного сплаву з 67% міді і 33% цинку. Конструктивно Hülse S67 відрізнялися від Hülse S тільки формою донної перегородки, що, мабуть, було пов'язано з особливостями витяжки менш пластичної латуні 67/33. Спроби витяжки гільз з латуні з пониженим вмістом міді робилися в Німеччині ще в кінці XIX ст., однак через технологічні труднощі були припинені. Лише на початку ХХ ст. розвиток технологій деформації металу зробив можливим робити витяжку і штампування жорсткої латуні. Перші партії Hülse S67 мали маркування у вигляді букви Z (тобто Zink — цинк), яка позначала підвищений вміст цинку в металі гільзи. Пізніше замість літери Z стали застосовувати цифри 67, та маркування типу гільзи набуло остаточного вигляду — S67.
Після введення в 1916 р. кулі S з канелюрою (Geschoss Rille) гільза Hülse S67 також перетерпіла деякі зміни. Для візуального відмінності патрона з кулею, яка має каннелюру, від патрона зі звичайною кулею S в його маркування були додані радіальні лінії, що розділяють донце гільзи на чотири сегменти. Конструктивно гільза S67 c сегментними лініями (Hülse S67 mit Segmentierstriche) відрізнялася від звичайної Hülse S67 опуклою масивною донною перегородкою, оскільки призначалася в основному для використання в автоматичній зброї.

Латунь потребує заміни

Зменшення вмісту міді в гільзовій латуні не дозволило до кінця вирішити проблему дефіциту кольорових металів. В умовах економічної кризи під час світової війни німці змушені зайнятися пошуком альтернативного матеріалу для заміни латуні, який можна було б використовувати для організації безперебійного виробництва гільз. Таким матеріалом була сталь. Роботи над створенням сталевих патронних гільз почалися в Німеччині ще в 1890 р., проте згодом були припинені, оскільки якість сталевих гільз була набагато гірше латунних. Під час війни німцям довелося повернутися до робіт зі створення промислової технології виробництва сталевих гільз. В грудні 1916 р. була виготовлена дослідна партія патронів зі сталевими гільзами. Попередні випробування показали, що при стрільбі такі патрони схильні до тугої екстракції і розриву гільз. Незважаючи на це, вся партія патронів зі сталевими гільзами була передана для військових випробувань. За результатами бойового використання патрони зі сталевими гільзами отримали дуже низьку оцінку військ — від повної непридатності до обмеженої придатності для використання в умовах фронту. Крім відомих проблем тугої екстракції і розриву гільз, виявилася також проблема наявності мастила для захисту від корозії сталевих гільз. При інтенсивній стрільбі в патроннику ствола зброї утворювалася тверда кірка з порохового нагару і вигорілих залишків мастила, яка заважала повноцінній подачі патронів. Проте через дефіцит міді патрони зі сталевими гільзами почали поставляти на фронт. Спочатку вони призначалися тільки для гвинтівок, однак у лютому 1918 р. їх вимушено почали використовувати і з автоматичною зброєю. Сталеві гільзи, покриті міддю, отримали позначення Eisenhülse S (сталева гільза S). Для відмінності сталевої гільзи від звичайної латунної у її маркуванні у 1915-1917 рр. після позначення року виробництва стали додавати букву Е (тобто Eisen, сталь), наприклад Е17. З середини 1918 р. сталеві гільзи були перейменовані в S-Hülse E, а в маркуванні на донці стали вживати код SE.

Важкі часи

Після підписання Версальського договору в кінці Першої світової війни в Німеччині почався спад патронного виробництва. З 1923 по 1930 рр. випуск боєприпасів відбувався малими партіями тільки для потреб нечисленного Рейхсверу. Для спорядження патронів 7.9х57 застосовувалися гільзи Patronenhülse S з латунного сплаву з вмістом 67% міді і 33% цинку. Код матеріалу гільзи наносився на донці у вигляді букви S, але вже без числа 67. Згодом було виявлено, що патронні гільзи зі зниженим вмістом міді не придатні для тривалого складського зберігання. Тому з 1926 р. для патронів 7,9х57 була прийнята гільза Patronenhülse S* з латунного сплаву з 72% міді і 28% цинку. Для позначення зміненого матеріалу гільзи на донці наносилося маркування у вигляді букви S з зірочкою — S*.
В умовах жорсткого валютного дефіциту 1934-35 рр. імпорт основного компонента гільзової латуні, міді, до Німеччини був істотно обмежений. Німці в черговий раз змушені шукати матеріал-замінник для виготовлення патронних гільз, який би не поступався за своїми характеристиками латуні. Спочатку дослідження в цьому напрямку проводилися зі сталлю, покритою міддю. В якості вихідного матеріалу використовувалася сталь з вмістом 0.6% вуглецю. Проте вона виявилася недостатньо пластичною для глибокої витяжки. У 1935-36 рр. були проведені широкі дослідження по розробці різних режимів штампування і витяжки сталевої заготовки, виплавки сталі з добавками алюмінію для покращання пластичних характеристик. Вміст вуглецю в досліджуваних сталях знаходився в межах 0.14-0.18%. У 1937 р. в Німеччині компанією Kabel - u. Metallwerke Neumeyer A. G., Nürnberg (Акціонерне товариство завод Ноймайера з виробництва кабелів і металевих виробів, м. Нюрнберг) розроблена і запатентована революційна технологія холодної витяжки сталевих заготовок, відома під назвою Метод Ноймайера (Neumeyer Method). Ця технологія згодом прийнята на всіх підприємствах, що виготовляють гільзи, а сам процес, за розпорядженням німецького уряду, вважався секретним до 1942 р. Для захисту гільзи від корозії сталеві заготовки покривалася з двох сторін міддю гальванічним методом. Після проведення всіх технологічних операцій витяжки і проточки канавки під викидач гільзи відправлялися на повторне покриття міддю, щоб закрити різні подряпини і проточку. Нові гільзи адекватно функціонували при стрільбі з гвинтівок М98, але при стрільбі з кулеметів спостерігалися труднощі з екстракцією. Протягом наступних років дослідження німецьких фахівців були спрямовані на поліпшення гільзової сталі, оптимізацію технології витяжки, вибір найкращих методів обробки поверхні заготовок і розробку методів державного приймання.

Починаючи з 1937 р. гільзи Patronenhülse St (Stahl) зі сталі, покритою міддю, запущені в масове виробництво. Якість сталевих гільз вважалася більш низькою, ніж латунних, тому вони практично не використовувалися для спорядження патронів зі спеціальними кулями. Стінки сталевих гільз були дещо товщі, ніж у латунних, внаслідок чого вони мали дещо менший внутрішній обсяг — відповідно, 3.95 см3 і 4.10 см3. Позначення матеріалу гільзи, так званий Material-code, вказувалося на донці у вигляді досить складного поєднання буквено-цифрових символів. Першими у маркуванні наносилися римські цифри, які позначали виробника сталевої заготовки (прокатний цех). Наступний за ним літерний код вказував на завод, який виробляв остаточне покриття гільз міддю. В кінці коду стояли арабські цифри, які позначали склад (легування) сталі. Цифри від 1 до 3 позначали м'яку, а 15-і 17 — в'язку сталь.

Сталеві лаковані

Паралельно з розробкою сталевих гільз з мідним покриттям частина німецьких досліджень була спрямована на розробку технології виготовлення повністю сталевих гільз. Основні дослідно-конструкторські роботи по створенню технології виготовлення сталевих гільз були зосереджені на фабриках «Польте» в Магдебурзі (Polte, Magdeburg) і «Копп» в р. Трейенбритцен (Kopp, Treuenbrietzen). Головною трудністю у виробництві чисто сталевих гільз без мідного покриття було забезпечення надійного захисту сталі від корозії. Ця проблема була вирішена в 1938-39 рр. після розробки технології фосфатування сталевих гільз з наступним покриттям бакелітовим лаком. Під час випробувань сталевих лакованих гільз в автоматичній зброї дуже часто спостерігалися затримки в роботі автоматики, пов'язані з тугою екстракцією. Для усунення цього явища було введено додаткове покриття сталевих лакованих гільз твердим шаром воску, яке з 26 червня 1944 р. стало обов'язковим для всіх сталевих лакованих гільз.
З 1939 р. сталеві гільзи, покриті міддю, стали поступово витіснятися більш економічними сталевими лакованими гільзами. В 1940 р. для маркування сталевих гільз, покритих лаком, введений спеціальний символ St. Виробництво сталевих гільз, покритих міддю, повністю припинено 25 вересня 1943 р., а біметалеві гільзи, які залишилися на складах, призначалися для використання тільки з гвинтівками.

Характерним недоліком усіх типів сталевих гільз Patronenhülse St була низька міцність донної частини при стрільбі з автоматичної зброї. Для вирішення цієї проблеми в 1941 р. були введені посилені сталеві лаковані гільзи, які отримали позначення Patronenhülse St . Головною відмінністю нового типу гільз стала посилена донна частина і змінений кут нахилу затравочних отворів. Поступово гільзи St стали основним типом гільз для патронів 7.9х57.
Іншим різновидом сталевої гільзи 7.92х57 були гільзи з одним затравочним отвором, розташованим поруч з наковаленкою. Такі гільзи мали додаткове маркування у вигляді риски перед кодом матеріалу. Гільзи з одним затравочним отвором введені з метою зменшення кількості поломок інструменту для виконання затравочних отворів і прискорення процесу виробництва.

Поліпшений порох

З моменту прийняття у 1905 р. і аж до 1945 р. для патронів з загостреною кулею Patrone S був прийнятий покращений пластинчастий порох Nitrozellulose-Gewehr, Blättchenpulver (2х2х0.45), тобто нітроцелюлозний гвинтівковий пластинчастий порох з розмірами сторін 2х2х0.45. Найчастіше його назва вживалася у вигляді абревіатури — Nz.Gew.Bl.P. Поліпшення пороху було пов'язане із запровадженням спеціального покриття порохових зерен під назвою Centralite, яке збільшувало швидкість загоряння пороху і призводило до швидкого встановлення тиску порохових газів у каналі ствола при пострілі. Це захисне покриття названо в честь організації-розробника — Centralstelle fur wissenschaftlich-technische Untersuchungen (Центральний офіс наукових і технічних досліджень) у Неубабельсбурзі, що входила в об'єднання Deutsche Waffen-und-Munitionsfabrіken (DWM). Пізніше американський хімічний концерн Du Pont використовував патенти на Centralite при розробці своєї лінії з виробництва бездимного пороху.
Для спорядження патронів з бронебійною кулею S. m.K.H. і авіаційних боєприпасів (V-Patrone) застосовувався теновий порох марки Nitropenta-Gewehr, Röhrenpulver (1.8х1.3/0.2), тобто теновий гвинтівковий трубчатий порох із зернами довжиною 1.8 мм, зовнішнім діаметром 1.3 мм і внутрішнім діаметром 0.2 мм. В написах на укупорці його назва вживалася у вигляді абревіатури — Np. Gew. R. P. (1.8х1.3/0.2). Форма зерен — циліндр з поздовжнім отвором.

Різновиди та поширення

Патрон 7.9х57 IS був основним гвинтівково-кулеметним боєприпасом німецької армії протягом двох світових воєн. На його базі створена широка гамма патронів з кулями різного призначення. Вже під час Першої світової війни для стрільби на далекі дистанції прийнята важка куля sS, що стала згодом основною кулею німецької армії. У той же період розроблені і прийняті на озброєння різні спеціальні кулі — бронебійні, бронебійно-трасуючі, запалювальні, бронебійно-запалювальні. Перед і під час Другої світової війни цей ряд поповнився новими типами куль — з м'яким сталевим сердечником, з карбід-вольфрамовою серцевиною, бронебійно-трасуючими різного призначення, пристрілочними, практичними і т. д. Модельний ряд патронів 7.9х57ЈЅ розширився також за рахунок спеціального поділу на боєприпаси для наземних військ, авіації і для використання в тропічному кліматі.
Крім Німеччини, патрони 7.9х57Ј і 7.9х57ЈЅ перебували на повному або частковому озброєнні армій більшості європейських країн — Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Литви, Туреччини, Югославії, Греції, Англії, Іспанії, СРСР і т. д.
(Далі буде)